.
Листи
до римського друга (з Марціала)
Хвиля дужчає і вітер чи не
свище.
Скоро осінь, все міниться
швидкоплинно.
Зміна, Постуме, цих фарб розчулить швидше,
аніж подруги убору переміна.
Діва
тішить до відомих меж, властиво,
трохи ліктя чи коліна – вся розрада.
Тож відрадніше прекрасне поза тілом:
ні обійми неможливі, ані зрада.
_____________________________________
Надсилаю тобі Постуме, ці
книги.
Що
в столиці? Замість справи лише жести?
Як там Цезар? В чому клопіт? Все інтриги?
Все інтриги і, напевно ж, ненажерство.
Я сиджу в своїм саду, горить
світильник.
Час
ні подруг, ні знайомих не закине.
Замість ницих цього світу ачи сильних –
лише стишене дзижчання комашине.
_____________________________________
Тут лежить купець із
Азії. Тямущим
був купцем він – діловий, та без гонитви.
Вмер одразу: лихоманка.
Та по сущих
справах торгу приїздив, а не за тим він.
Поряд з ним легіонер - під грубим кварцем.
Він звитягою імперію прославив.
Сто разів могли убити! Скінчив старцем.
Отже, Постуме, і тут бракує правил.
_____________________________________
Хай, і справді, курка,
Постуме, не птиця.
Та за курячу тямущість хапнеш горя.
Що вже трапилось в імперії зродиться,
краще жить в глухій провінції, край моря.
І від Цезаря далеко і від
хуги.
Шапкувать не треба,
скніти, поспішати.
Нарікаєш, що намісники
злодюги?
Та злодюги, по мені, миліші ката.
______________________________________
Збути час, гетеро, поки
задощило,
разом згоден я, та нумо, без торгівлі,
бо сестерцій брати з
тіла, що покрило,
все одно що дранку дерти із покрівлі.
Протікаю, кажеш? Цур, та
де ж калюжа?
Щоб калюжу залишав я – не бувало!
Віднайдеш собі якого-небудь мужа –
ось тектиме тобі хто на покривало.
_______________________________________
От і ми життя здолали
половину.
Як сказав похилий раб коло таверни:
«Озираючись ми бачим лиш
руїни».
Погляд, справді, надто варварський, та певний.
Був у горах. Нині порпаюсь з букетом.
Розшукаю довгий глек,
води наллю ним.
Як там в Лівії, мій Постуме, – чи
де там?
Невже досі там таки іще воюєм?
_______________________________________
Пам'ятаєш, у намісника сестриця?
Худорлява,
але з повними ногами.
Ти ще спав із нею... Нині вона жриця.
Жриця, Постуме, й спілкується з богами.
Приїзди. Є хліб. Вино
чека на тебе.
Сила
слив. В твоїх вістях омию зір я.
Постелю тобі в саду супроти неба,
розповім, як називаються сузір'я.
________________________________________
Скоро друг твій, що так
любить додавання,
відніманню борг свій, Постуме, заплатить.
Забери-но під подушкою останнє.
Хоч нерясно, та на похорон там хватить.
Відправляйсь
на вороній своїй кобилів
дім гетер попід міськую нашу стіну.
Дай їм ціну, за яку колись любили,
щоб за ту ж таки й оплакували ціну.
________________________________________
Зелень лавра наливається
до дрожу.
Двері навстіж, запорошене віконце.
Кинутий стілець, опорожніле ложе.
У тканині - полуденне спите сонце.
Понт шумить крізь огорожу
чорних піній.
Чийсь вітрильник з вітром б'ється коло мису.
На розсохлому ослоні - Старший Пліній.
Дрізд щебече у чуприні кипарису.
Березень, 1972
<............................>
.