.

Ярослав Поліщук:
доктор філологічних наук,
професор кафедри україністики Ягеллонського університету,
м. Краків.

 

Свідок століття

 

Щойно відгомонів у Кракові літературний фестиваль «Чеслав Мілош». Саме так, присвячений пам'яті знаменитого поета, який на­прикінці свого драматичного життєвого шля­ху вигнанця й дисидента таки повернувся до Кракова і залишився в цьому місті назавжди, бо й похований був неподалік од стін Вавелю. Творчі зустрічі, презентації та дискусії, які су­проводжували цей тижневий інтелектуальний марафон, ще раз з усією очевидністю виявили істину, яку не завжди собі усвідомлюємо. По­езія Чеслава Мілоша потребує вникливого, за­глибленого й субтельного читання, вона насиче­на численними алюзіями й асоціаціями, що не лежать на поверхні, проте відкриваються лише при поглибленому сприйнятті тексту. Ця поезія шукає собі путь у морі вишуканої філософської рефлексії. Вона перегукується у своїх засадничих мотивах зі світовою культурною традиці­єю, порушуючи та переакцентовуючи одвічні питання людського буття. З одного боку, це заповідає незгасаючий інтерес до творчої спад­щини Ч. Мілоша – чи то через рік, чи то через десятки років. З другого ж боку, це пояснює, чому його твори не можуть стати популярними, чому вони чинять відчайдушний опір спробам «вбгати» талант письменника у хрестоматії та антології.

Оця дихотомія поміж високою поезією та неможливістю її популяризувати витворює дуже цікавий, по-своєму інтригуючий сюжет зі сприйняттям творчої спадщини Чеслава Мілоша. Навіть удома, в Польщі, не кажучи вже про Україну, яка досі знає поета дуже вибірково. 2011 рік, Рік Мілоша, проголошений польським урядом, – зручна нагода, аби замислитися над рецепцією його творчості в сучасному світі. Правда, один з найбільших поетів XX століття й за життя не вельми жалував наш світ, жор­стко його критикуючи та вказуючи на самогуб­не галопування до апокаліптичного кінця. Тому не дивна й зворотна реакція, коли Мілоша не сприймають, виставляючи йому найдивовижніші претензії.

В Україні вже видано кілька книг поета, а добірки його віршів уходили до різних престиж­них антологій. Сьогодні поезія Мілоша доступ­ніша, ніж у 90-х роках, коли були опубліковані перші й скромні збірки перекладів. А все ж не можна сказати, що присутність поета в нашому інтелектуальному просторі є значною й що вона виразно відбилася на свідомості української елі­ти. У 2000-х до поезії додалися ще книги есеїстики, що побачили світ українською. Назагал потужна інтелектуальна творчість Ч. Мілоша, представлена кількома перекладними книгами, в нашій країні мало затребувана. Утім гострі проблеми, які порушував цей автор, зовсім не обійшли нашу країну, радше навпаки, вони ще чекають українське суспільство попереду. Мож­ливо, тоді українці й почнуть посилено читати Мілоша? І повернуться до його поезії – непростої для пересічного сприйняття, проте вартіс­ної й оригінальної.

Перед читачем – чергова спроба наблизи­ти творчий світ видатного польського поета. Цього разу в ролі провідника виступає дніпродзержинський поет Сергій Злючий (нар. 1953). Очевидна річ, не у всьому погодився б з укра­їномовними версіями Сергія Злючого, однак розумію, що переклад – справа творча, яка допускає чи й навіть передбачає різні можливі інтерпретації художніх образів. Слід визнати, що назагал уміщені в цій книжці переклади є вдалі, вони відбивають і форму, і дух оригіна­лу. Тлумач також вправно обходить плиткі міс­ця, так звані мовні пастки, що неодмінно стають на перешкоді, коли беруться перекладати з близькоспорідненої мови. Характерно, що в перекладах Сергія Злючого маємо вірші різних років – від ранньої лірики до схилкової поезії Майстра. Звісно, вони дуже різні, дуже несхожі, що непросто передати в тлумаченні. Урешті, в цій книжці вдалося вхопити найважливіше – сутність Мілошевої рефлексії, що складає най­цікавіший і, власне кажучи, феноменальний пласт його поезії.

Мілошева лірика своєрідно репрезентує цілу епоху XX століття, упродовж якої вона твори­лася. Більше того, вона по-своєму профетична, себто в ній можемо відчитувати закодовані про­роцтва нашого майбутнього, як це не раз тра­плялося з творами геніальних майстрів. Поет-нобеліст умів осягати життя не лише з його зовнішнього боку: за лаштунками пістрявого світу він неодмінно зауважував непослідовність і гріховність людської істоти, яка від століть не змінилася й рокує все нові й нові випробування цивілізації, ставлячи її на грань існування та щоразу збурюючи природну гармонію довкілля. Однак у Мілошевій ліриці назагал існує від­чуття тієї грані, яка відділяє поезію від моралістики. Хоча проблематика етичного порядку незмінно супроводжує його роздуми про люди­ну і світ, проте автор не переступає небезпечну грань і не перетворюється на нудного й одно­манітного ментора. Він завше лишається живим і жвавим співрозмовником свого читача – тим, хто вміє знайти мову втаємничених, але водно­час не впадає в погорду й снобізм.

Поет, якому нині минуло б 100 років, був властивим громадянином світу – як за біогра­фією, так і за духом творчості. Дарма що став таким не з власної волі, а під тиском життєвих обставин, що вели його – так само, як і його народ, як і весь наш східноєвропейський про­стір з його тоталітарним минулим та репресив­ними практиками, – непростими дорогами. У цьому випадку світове визнання вдало збігаєть­ся з універсальністю таланту, що спричинився до збагачення різних національних культур, а передусім польської, литовської, американської, з якими поет найтісніше був пов'язаний біогра­фічно. Тому-то унікальна роль Ч. Мілоша – це роль посередника, що зближує різні національні культури сього дня, допомагає їм знайти спіль­не, навзаєм актуальне й важливе. Адже роз­важливе культивування власної національної ідентичності, поєднане з чуйністю та уважним ставленням до інших культур, має стати клю­чем до вирішення непростих конфліктів нашо­го континенту й цілого світу у XXI столітті. У цьому незаперечна вагомість творчих заповітів Ч. Мілоша, бо заради майбутнього нам слід облаштовувати «родинну Європу», а не поверта­тися до приспаних демонів минулого, що від задавнених кривд історії ведуть до взаємної во­рожнечі та цивілізаційного загумінку.

Його вірші, характерні художньою доскона­лістю й витонченістю письма, разом з тим по­рушують наріжні філософські питання, пробле­ми буття й сутності речей. У своїй глибині ця поезія релігійна, вона концентрує увагу читача на засадничих питаннях, що не передбачають простих і однозначних відповідей. Як можливо, щоб милосердний Бог створив світ, сповнений страждання, кривди і смерті? Як пережити найжахливішу суперечність світу, коли неймовірна краса поєднується з найжорстокішим підсту­пом? Як пояснити безрозсудність людини, що створила найдосконаліші винаходи, а разом з тим губить сама себе, неспроможна жити у влас­норуч улаштованому, технізованому й бездуш­ному, світі? Яка доля чекає нас у XXI столітті, коли двадцяте позначилося стількома великими трагедіями, ставши нечуваним випробуванням для всього людства?

У рідній Польщі, де Чеслав Мілош є хресто­матійним автором, присутнім у шкільних під­ручниках, його твори все ж нечасто купують у книгарнях. А критики б'ють на сполох, нази­ваючи поета «великим відсутнім», як Александер Ф'ют у недавній статті, присвяченій його пам'яті. Тим часом творча спадщина Мілоша велика не лише кількісно. Вона дуже важлива для того, аби зрозуміти наш час, його духовні поривання й засади. Мілош виявляється ди­вовижно актуальним, коли його перечитувати сьогодні, вже по смерті поета, в умовах ново­го двадцять першого століття. Його думки, за­лишені нам у численним інтерв'ю та нарисах, зокрема 80–90-х років, коли поет освоювався з новою геополітичною дійсністю Польщі, Євро­пи і світу, аж ніяк не застаріли, вони цілком на часі. Це і загальні характеристики ситуації, й особливо – оцінки гуманітарних аспектів жит­тя, національних та загальнолюдських ціннос­тей, літератури й культури. Ось, скажімо, одна з оцінок, що стосується польської літератури. Чеслав Мілош, зізнаючись, що багато розду­мував про долю рідної словесності, заявляє: «Польща не має настільки великої літератури, на яку заслуговує з огляду на власну історію». І це говориться про одну з найяскравіших на­ціональних літератур, котра має не лише своїх класиків, а й четверо Нобелівських лауреатів, у тому числі самого автора! Що вже й казати про українську словесність, яка могла б лише поза­здрити вмінню сусідів цінувати свої мистецькі здобутки та пропагувати їх у широкому світі!

У межах короткої вступної статті не випа­дає знайомити читача з біографією польського поета-нобеліста, хоч вона на те й заслуговує. Обмежимося принаймні основними фактами його творчого життєпису. Адже вони важливі остільки, оскільки проектують наріжні ідеї Мілошевої творчості. Ці ідеї логічно кладуться в річище особистого досвіду автора, виростають із його бентежних роздумів – над часом, людським стражданням, вірою, правдою...

Письменник народився в шляхетському ма­єтку Шетейни, що на березі мальовничої річ­ки Навежі (іноді наводять назви Шетейняй та Навежіс, як вони звучать по-литовськи), коли ще ця мальовнича глибинка належала до Ро­сійської імперії (Ковенська губернія). У його родоводі дивним чином перемішалися різні ет­нічні чинники, так само як і в оточенні; звідси, до речі, перші уроки толерантності, яка стала пожиттєвим гаслом Мілоша. Поет навчався у Віденському університеті, де й оприявнив свої перші віршовані спроби в 1930 році. У 1933 та 1936 роках з'являються його дебютні збірки «Поема про застиглий час» і «Три зими». Моло­дий автор переймався типовими для свого часу настроями катастрофізму і туги за втраченим раєм – зрештою, цілком виправданими, якщо взяти до уваги факт, що вже за кілька років мала вибухнути фатальна Друга світова війна, через що апокаліптичні мотиви не видавалися безпідставними. Мілош тонко передчуває на­ближення цивілізаційної катастрофи і як проти­вагу пропонує читачеві занурення у світ чистої природи, привітання радісного сенсу земного життя. Варто наголосити, що свідомість загрози й загибелі не веде молодого поета до розпачу й депресії, вона мобілізує його ліричне Я до сто­їчної позиції, зваженості, внутрішньої цільності. Саме це виділяє ранній Мілошів катастрофізм з-поміж мотивів інших поетів тієї доби. Адже усвідомлення кінця світу в його ліриці спро­ектоване у площину філософську, метафізичну, тому-то воно й претендує на формулу «рятівно­го катастрофізму» (katastrofizm ocalajacy). Варто зазначити, що сам Мілош пізніше соромився «Поеми про застиглий час», вважаючи її цілком невправною річчю. А от другу книжку логічно випадає визнати його раннім успіхом, оскільки її зміст засвідчував прихід у поезію сильного й самобутнього таланту. Зазначимо, що на час видання книжки (1936) Ч. Мілош мав певний життєвий і творчий досвід, устиг побувати у Західній Європі й зазнав благотворних впливів великих майстрів.

Уже в ранній творчості проявилася одна з провідних ознак авторського стилю Чеслава Мі­лоша – його прагнення до простоти і ясності вислову, до чіткості постулатів та антиномій. Мабуть, у цьому можна завважити цільність ха­рактеру, хоча, як свідчать критики, тут відбився й конкретний склад розуму, підсилений правни­чою освітою, яку здобув Мілош у довоєнному Вільні. Поет неустанно дошукується слів «гідних і чистих», чітко конструює речення, аби його ху­дожня мова була гранично виразною, зберігаючи при цьому драматизм і гостроту переживання. Це безумовно вирізняє його письмо на тлі ровесни­ків, захоплених аванґардистсько-лінґвістичними експериментами, деконструюванням слів, зна­чень і нормативного мовлення. Тяжіння до яс­ності вислову веде Ч. Мілоша до реабілітації класичної традиції, яку молоді автори на різні способи заперечували та висміювали.

У 30-х роках Чеслав Мілош здобув визна­ння польського читача. 1934 року він одержав першу літературну премію від Спілки польських письменників у Вільні. Двічі виїздив до Франції, де подружився зі своїм далеким родичем Оскаром Мілошем, твори котрого почав переклада­ти польською. А 1937 року поет пережив шок політичного переслідування, так звану першу еміграцію. Коли за ліві політичні погляди його звільнили з роботи, змушений був переїхати до Варшави. Тоді ж написав одне зі своїх поетичних пророцтв – вірш «На моїй батьківщині» (1937), де передбачив майбутні поневіряння, яких ряс­но випало на його долю. Цей твір починаєть­ся знаменними рядками: «На моїй батьківщині, куди не вернуся...» Справді, йому не судилося повернутися до рідної Литви, хоча саме її образи незмінно оживали в пам'яті й надихали на чис­ленні непересічні твори поета.

Наступні події розвивалися настільки стрім­ко, що не давали часу отямитись. Разом з усім польським народом Мілош драматично пережи­вав кривду Другої світової – непевність, при­гніченість, голод, страждання, чигання смерті. Згущений вияв пережитого за цієї пори зна­йдемо у збірці «Рятунок» (1945). Незважаючи на гострі, нерідко шокуючо-трагічні враження, втілені у цих віршах, поет виявляє подиву гідну емоційну стриманість. Він ухиляється від пе­редавання емоційно-експресивного стану свого героя, проте віддає перевагу зваженій інтелек­туальній рефлексії, котра зраджує певну відстороненість від безпосереднього враження. Однак така позиція – це не ознака холоднокровності та байдужості ліричного персонажа Чеслава Мі­лоша. Вона не спонтанна, а цілком свідома: поет прагне протиставити хаосові, смерті, безглуздю війни впорядкованість власного внутрішнього світу. Тому він уникає гострих емоцій і гарячих слів. «Соромлюсь емоційного белькотання», – коментував таку поставу сам автор. Замість оплакувати жертви світової біди, Мілош стоїч­но намагається дати проникливий аналіз епохи, не тільки підсумовуючи вже наявні катаклізми, а й передбачаючи майбутні трагедії. Так, у ві­рші «Вальс» (1942) діагностує той неймовір­ний синдром людської психіки, коли за межею страждання людина починає сприймати свою неволю й приниження як щось природне, навіть у чомусь вигідне, коли вона зазнає «осяяння в телячому спокої» і примарного щастя в неволі. Чи не тут уперше сформульовано загрозу, про яку пізніше Мілош буде багато говорити й пи­сати в повоєнному світі, – «поневолення розу­му», що позбавляє людей розсуду й перетворює в пасивних рабів тоталітарної влади.

Разом з тим гостро ставиться проблема по­ета й поезії, відповідальності слова й творця за дійсність, яка ганьбить саме звання людини й суперечить її творчій природі. Цей етичний мотив, органічно поєднаний з метафізичною підкладкою, можливо, найкращим чином за­свідчує Мілошеву вірність класичній традиції поезії, зокрема традиції польській, що йде від романтичних пророків Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Ципріана Норвіда. Адже ця традиція наказує поетові не бути дешевим блаз­нем в очах тупої публіки, а почувати себе від­повідальним за народ і суспільство, каятися в його гріхах, будити в оспалості й закликати до чину, іти попереду й вказувати властиву дорогу заблуканим душам. Хоч як це може звучати не­своєчасно після деструктивного авангарду 30-х і нацистських концтаборів 40-х років, поет не цурається своєрідної місії поезії й продовжує наполягати на ній. У передмові до збірки «Рятунок» він розмірковує:

Чим є поезія, котра не рятує
Ні народів, ані людей?
Низкою владних брехень,
Пісенькою пияків, яким за мить

                          хтось переріже горло,
Читанкою з дівочого будуара.

Те, що я прагнув доброї поезії, не вміючи,
Те, що запізно осягнув її спасенну мету,
Це і тільки це – рятунок.

У хрестоматійному вірші «Сатро di Fiori» (1943) Мілош, власне кажучи, ставить питання про відповідальність слова, зокрема мовлено­го поетом, про здатність слова «будити бунт». Автор сприймає дві функції творчості – на­тхненного слова та етичної норми – в органіч­ній взаємопов'язаності. У поезії переплітаються асоціації двох історичних епох, двох подій. Сама назва вказує на відповідальність за мовлене, яку поніс своєю смертною карою знаменитий Джордано Бруно на майдані Кампо ді Фіорі в Римі. Інша тема – єврейського Гетто та його ліквідації, що проводилася нацистами в пасив­ній окупованій Варшаві, нерідко під супровід танців і співів байдужих обивателів, які раді­ли сьогоднішньому дню й не хотіли сприймати кошмарної дійсності довкола. Поет гранично загострює тему нерозуміння, несприйняття, нерозділеної відповідальності, коли твердить про несповнену потребу «одного слова», про «брак спільної мови», що веде до «самотньої смерті». Його рефлексія знову сягає метафізичних гли­бин нашої людської природи, яка прирікає на жаску самотність геніїв та пророків: вони хо­дять серед людей і навіть бувають почутими, проте усвідомлюють страшну, фатальну пустку, яка розділяє їх із сучасниками та робить не­можливим високе, справжнє розуміння – чи то їхніх ідей, чи то переживань.

У повоєнній поезії Чеслав Мілош поступово відходить від щирих і пафосних інтонацій. Він більше вдається до лірики маски, лірики рольо­вої гри, а серед художніх засобів віддає пере­вагу багатогранній іронії. Утім етичне осердя залишається явним акцентом його творчості, за яким легко впізнати поезію цього майстра. Взя­ти хоча б назви збірок, що виразно підкреслю­ють таку ознаку, – «Трактат етичний» (1948), «Тобі, що скривдив просту людину» (1950), «Трактат поетичний» (1957), «Місто без імені» (1969) та ін.

Коли взяти до уваги великий творчий до­свід поета, можна було б твердити, що він – один з тих небагатьох творців, хто постійно за­мислюється над функцією слова в конкретних умовах, над пов'язаністю індивідуальної свідо­мості й мовної норми, над роллю автора в мо­дернізації національної мови. Ця наріжна про­блема естетики відображена в думці багатьох світових авторитетів, починаючи від античних мислителів і завершуючи великим Й.-В. Ґете. Мілош розвиває рефлексію своїх попередників, повсякчас концентруючи увагу на проблемах суб'єктивного та об'єктивного в мовотворчості. Це настільки важливе для нього, що навіть у своїй Нобелівській лекції (промові з приводу вручення славетної нагороди 1980 року) чітко постульоване як одна із засад творчості. «Ко­жен поет, – твердив тоді Мілош, – залежить від поколінь, що писали його рідною мовою, він успадковує стилі й форми, вироблені тими, хто жив перед ним. А проте також відчуває, що ті давні способи вислову не відповідають його власному досвіду». Звідси, за Чеславом Мілошем, подвійна функція письменника. Він має працювати як музейник, реставратор, бережли­во ставлячись до кожного слова, яке присутнє в його мові й має власну історію. З другого боку, поет повинен бути бунтарем проти закостенілих та зужитих мовних норм, бо на ньому лежить відповідальність збагачення та вдосконалення художньої мови. В одній постаті мають ужива­тися, таким чином, традиціоналіст і революці­онер щодо мови. Саме таку позицію намагався витримувати сам Мілош.

Після поразки Варшавського повстання Чеслав Мілош виїздить до Кракова, де прово­дить перші повоєнні роки. На той час у Поль­щі утверджується новий тоталітарний режим, а поет, як і більшість його співітчизників, не без наївності сприймає його пропагандистські гасла (у чому згодом буде гірко каятись). Оскільки до війни він мав репутацію політичного радикала, близького до лівих кіл, влада пробує залучити Мілоша у свої ряди, використовуючи його ав­торитет. Так поет стає дипломатом, працюючи культурним аташе Польщі у США та Франції. Робота за кордоном, як і наступні події в країні, остаточно переконала Мілоша в неможливості подальшої співпраці з комуністичним режимом. Тому він зважується на одчайдушний крок і в 1951 році стає політичним емігрантом. У Пари­жі, де зупиняється Мілош, на той час видавав­ся знаменитий часопис «Kultura», очолюваний близьким за поглядами лібералом Єжи Ґедройцом. Саме в товаристві працівників цього не­пересічного журналу поет знайшов розуміння та співчуття, хоча назагал увесь його тривалий еміграційний період просякнутий гіркотою са­мотності, чого досконалим свідченням є Мілошева поезія цієї доби.

Чергова радикальна зміна в житті Чеслава Мілоша відбулася 1960 року, коли його запро­сили до викладання слов'янських мов та літера­тур в одному з американських університетів. Від цього часу письменник замешкує в місті Берклі за океаном і саме там, в Америці, переживає і хвилі найдокучливішої ностальгії та депресії, й моменти найвищого визнання. Був це тривалий і непростий досвід уживання в нові реалії. Дар­ма що Мілош так ніколи й не став апологетом Америки, проте сприймав цю країну як місце свого добровільного вигнання, не кажучи вже про те, що м'які каліфорнійські пейзажі стали колоритною ознакою його нових віршів.

Американський період виявився добою най­більшої творчої самореалізації Чеслава Міло­ша. Щоправда, лаври поета дісталися йому не одразу. Взагалі, запрошення до Америки було наслідком слави його інтелектуальної прози. Ще у Франції він написав есей «Поневолений розум» (1953), який став предметом активної дискусії, відомим у всьому світі. У тій книжці Ч. Мілош критично зобразив найтиповіші ролі й маски письменника в тоталітарній країні, не цураючись, ясна річ, і власного біографічного досвіду, каючись у пережитій раніше ілюзії ко­муністичного правління з його лицемірними гаслами соціалізму, рівності та справедливості. «Поневолений розум» став холодним душем на голови гарячих західних інтелектуалів, що сповідували лівацькі переконання й надалі хва­лили СРСР, протиставляючи його світові бур­жуазної демократії. У розвиток уже порушеної теми традиційної, витісненої та відновлюваної ідентичності поет пише збірку есеїв «Родинна Європа» (1958).

Авторитет ученого-аналітика, таким чином, проторговав на Заході дорогу поетові Мілошу. Це, мабуть, було типовою ситуацією емігранта зі Східної Європи, світогляд та переконання якого викликали за океаном принаймні здивування, коли не засудження. Таку долю Мілош розділив з іншими вигнанцями зі старого континенту, з-поміж яких і його друзі: російськомовний Іосиф Бродський чи литовець Томас Венцлова. В Америці їх визнали спершу в ролі інтелектуалів, а цінували за статті й есеї, недобачаючи величі поетів та живих класиків певних національних літератур. Це цілком конкретна ціна, яку до­водилося платити за ізоляцію від рідномовного оточення та далеке вигнання. Прикметно, що сам Мілош у «Поневоленому розумі» влуч­но сформулював дилему східноєвропейського інтелектуала-еміґранта, котрий волею-неволею опиняється поміж двох огнів. Він зауважував погордливе або байдуже ставлення до письмен­ника на Заході, що було наслідком 'еволюції споживацького суспільства. Опинившись у західному світі, Чеслав Мілош сам став віч-на-віч перед вибором поміж «розумним дияволом» та «доброзичливим ідеоїтом», як він це означив у «Поневоленому розумі». Примара поневолення продовжувала переслідувати на Заході, хоча й у цілком іншій іпостасі.

В Америці Мілош розвивав і розширював свої інтелектуальні зацікавлення. Написав кіль­ка праць для університетських курсів, зокрема історію польської літератури, статті про Достоєвського. Разом зі своїми вихованцями багато займався перекладами на англійську, зокрема колег Збігнева Герберта, Ярослава Івашкевича, Віслави Шимборської та ін. І лише згодом аме­риканці пізнали й належно оцінили його поетич­ний талант. Як творець Чеслав Мілош опинив­ся в подвійній ізоляції, панцир якої він із часом таки зумів проламати. З одного боку, його ім'я забороняли згадувати у Польщі, адже для того­часної влади поет був зрадником і відщепенцем. Аж до 80-х років Мілоша практично не знали на батьківщині, його творчість була цинічно ви­креслена з історії літератури. З другого боку, поета неприхильно сприймали або й бойкоту­вали кола польської еміграції, котрі закидали йому то лівацькі гріхи молодості й загравання з червоним режимом, то відсутність щирого па­тріотизму в старосвітсьому дусі. Тому-то 60-ті роки були періодом не лише інтенсивної уні­верситетської праці, ай– що не менш важливо – переосмислення набутого письменником досвіду, нелегких і нерідко драматичних уроків самотності, відчуження й стоїцизму.

Саме там, у далекій чужині, в екзотичній Ка­ліфорнії, на березі океану, Чеслав Мілош спо­вна відчув свій статус пожиттєвого вигнанця. Рідною польською він міг говорити хіба що з деревами та морськими чайками. Бути поль­ським поетом – значило опинитися на цілко­витому марґінесі американського прагматично­го світу. Тому поет так багато роздумував про мову – єдиний і останній прихисток, властивий дім, який завжди лишався при ньому й ніко­ли не зраджував, попри примарність споминів справжньої батьківщини. Вірші американсько­го періоду можна окреслити як поезію пам'яті. Адже в них не просто живі враження давніх спогадів, у них пам'ять пережитого диктує сам характер рефлексії. Так стається, що Мілош на­ново відчитує уроки свого дитинства і юності, проведених у Литві. Першим свідченням цьо­го стала його автобіографічна повість «Долина Ісси» (1955). А в 60-х роках пам'ять минулого надихає Ч. Мілоша на нові вірші й по-своєму оновлює його авторський стиль. Образи рідної Литви, її зеленої природи, самобутньої куль­тури, що зберегла значні релікти язичницьких культів, образ довоєнного Вільна з гарячими щирими дискусіями і першими юнацькими ві­ршами – усе це характеризує музу зрілого Мі­лоша. Першим і знаковим твором, що означує цей культ і задає тон ностальгічному мотиво­ві, стала поезія «Ніколи від тебе, моє місто» (1963). Звичайно ж, ліричний суб'єкт вірша воскрешає в пам'яті образ улюбленого Вільна з давніх часів:

Ніколи від тебе, моє місто, не міг я поїхати.
     Знов і знову мене повертало назад, ніби шахову

                                                                             фігуру.

Я тікав планетою, що оберталася все швидше,
     Але завжди був там...

Поет поважно замислюється над тим, що становить містичний зв'язок часу і простору в людському житті («...Звідки така потреба подробиць, не розумію»). Чому з роками так прагнеться відтворювати кожну деталь, таку, здавалося б, малоістотну? І в чому феномен на­шої пам'яті? Можливо, цей химерний інтерес до згадування посилюється із враженням, що на землі стає все менше людей, здатних ділити з тобою спомини? Це неодмінно сильно відчу­ває Мілош і вміє виразити гострим риторичним зворотом. Можливо, в цьому також його ви­няткове розуміння обов'язку поета чи філолога: рятувати слова або окрушини вражень від по­вного й безповоротного забуття, яке їм суджено. Воно оприявнюється в разючому усвідомленні сутності речей, коли ліричне Я – то єдина лю­дина, що «може сад перетворити в слово».

Нас тепер може вражати драматизм, навіть ґвалтовність, із якою поет проголошує цю філо­софську істину. Проте варто пам'ятати: Мілош усе життя носив у собі відповідальність за тих, хто жив поруч, але загинув у роки війни, він прагнув стати бодай їхнім голосом, інтуїтив­но сприймаючи художнє мовлення як акт та­ємничий, містичний, як своєрідний місток, що поєднує нас із минулим, а заодно єднає різні просторові виміри. Не випадково у Нобелівській промові він так послідовно трактував концепт пам'яті та його важливість – не тільки для лі­тератури та мистецтва, а й для всієї сучасної цивілізації, котра надміру захоплюється сьо­годенням і нерідко занедбує уроки минулого. Чеслав Мілош наголошував, що в тоталітарні часи репресували не лише окремих людей, а й цілі народи, їхні національні культури, їхні мови. У цьому зв'язку він визначав моральний обов'язок поета, котрий має зберегти в еміграції свою рідну мову, що зневажена на батьківщині. «Заслання поета, – говорив Мілош, – це на­слідок того, що, захопивши владу в країні, хтось контролює мову цієї країни, причому не тільки через цензуру, а й через зміну значення слів. І тоді обов'язок письменника полягає в тому, щоб пам'ятати. Пам'ять – це наша сила. Ті, хто жи­вий, отримують мандат від тих, хто замовк на­завжди. Вони можуть виконати свій обов'язок лише тоді, коли називають речі своїми іменами, звільняючи минуле від вигадок та легенд».

Після самозосереджених трудів і днів поета в американському містечку Берклі настає чер­говий період життя і творчості Ч. Мілоша, що приносить справжній тріумф та світову славу. Подією, яка відкриває цей новий етап у його біографії, стало присудження Нобелівської пре­мії в галузі літератури 1980 року. Не без того, щоб тут проявився сприятливий політичний момент, адже саме в тому році почалася геро­їчна боротьба «Солідарності» за вільну й демо­кратичну Польщу, а світові медії багато уваги приділяли польським подіям. Однак навряд чи мають рацію ті, хто вважає, що літературний Нобель дістався Ч. Мілошеві завдяки щасливо­му збігові обставин. Адже це означало б недо­оцінювати значення великого творчого шляху, перейденого й пережитого письменником до 1980 року, його самовідданої праці на полі пое­зії, есеїстики, критики, перекладацтва. Як зазна­чав у вітальній промові при врученні найпрестижнішої премії світу член Шведської академії Ларе Юлленстен, польський поет-емігрант «з безстрашною пророчою силою зобразив незахи­щеність людини у світі, який роздирають кон­флікти», а його творчий світ – це світ «людини після вигнання з раю». Щоправда, інколи поет все-таки дозволяє собі хоч на хвилю повернути той втрачений рай, миттєво відчуту гармонію буття, як-от у вірші «Дарунок» (1974):

Не було на землі речі, яку я хотів би мати.
Не знав нікого, кому варто було б заздрити.
Що сталось поганого, забув.
Не соромився думати, що був тим, ким є.
Не чув у тілі жодного болю.
Розгинаючися, бачив синє море й вітрила.

Таким чином, у літературній кар'єрі Чеслава Мілоша означилось кілька етапів. Почавши свій шлях у літературу ще в передвоєнній Польщі, поет продовжив його після війни в еміграції, блискуче розвинув кар'єру в США, ставши од­ним із провідних поетів цієї країни. Вододілом його життєпису стають літературний Нобель та пов'язане з ним безапеляційне визнання у світі високої культури. Період Мілошевої еміграції, який тривав цілу епоху (1951–1989), був спо­внений, як водиться, багатьох надій і розчару­вань, що неодмінно відбилися на його творчості. Проте надзвичайний розголос і нагородження найпрестижнішою премією, безумовно, зміцни­ли позицію поета у світовій культурі, а разом з тим обеззброїли його численних критиків.

Після 1980 року відбувається довгоочікуване повернення Чеслава Мілоша на його батьківщи­ну – і в безпосередньому, і в символічному зна­ченні цього поняття. У 1981 році він нарешті побував у Польщі, де мав тріумфальний успіх і був сприйнятий як один із пророків майбутньої вільної країни. Одна за одною почали виходи­ти друком книги поета, що користувались не­змінним попитом. Мілош відновив старі творчі контакти, а також набув численних нових, про­водячи численні вечори поезії та творчі зустрічі. Починаючи з 1992 року, він також кілька разів повертався до рідної Литви, де був ушанований як почесний гість. Словом, здійснилося те, про що довгий час поет міг тільки мріяти. Проте сам він надалі був сповнений енергії й волі, тому аж ніяк не був схильний до спочивання на лаврах і зарозумілості. До глибокої старості, аж до остан­ніх місяців життя, проведених у Кракові, Чеслав Мілош віддавався літературній роботі, укладаю­чи нові збірки нарисів, есеїв та віршів.

Спершу Мілошеве повернення на батьківщи­ну, звільнену від комуністичного тоталітаризму, супроводжувалося повсюдною увагою, патетич­ними промовами та загальним захопленням пу­бліки. І це був чи не останній тріумф поета в нинішній Європі. Однак уже через кілька років такий масовий інтерес істотно зменшився. Ув останнє десятиліття свого життя (1994–2004) Нобелівський лауреат і живий класик польської літератури продовжував працювати тихо, без медійного галасу. У його творчості останніх літ нерідко виникає мотив утоми й знудження. Причому поет не приховує того, що старіє й байдужіє до проблем, які колись так його хви­лювали. Навіть навпаки, він намагається реф­лектувати про те, про що зазвичай воліють мов­чати, бо писати про це незручно. Напрошується аналогія до знаної з Біблії боротьби Якова з ангелом: за парадоксальною логікою, опонентом поета стає... сам поет, його минуле, слава, ви­знання – і нерозлучні з тим усім стереотипи сприйняття.

Попри це, творчість пізнього Мілоша не втрачає ані гостроти рефлексії, ані глибини об­разності. Безумовно пророчу візію майбутнього він пропонує читачеві в одному з відомих профетичних віршів, який назвав «Розмова» (1991, зі збірки «Далекі околиці»). Подієву канву по­езії становить зустріч трьох визнаних поетів-інтелектуалів, за якою прочитується дійсний епі­зод із життя самого Мілоша та його товаришів Іосифа Бродського й Томаса Венцлови. Розмова точиться в центрі Американського континенту, в університетському місті Єйл. Герої сходять­ся в гострокритичному несприйнятті свого часу: людство дичавіє на їхніх очах, обмежуючи себе голою фізіологією, воно захоплюється їжею, рецептами сексу чи швидкого схуднення. Таку людину, яка перетворюється на машину, що безвідмовно функціонує, на автомат, ліричний суб'єкт вірша вважає вкрай жалюгідною й ні­кчемною. Навіть попри те, що вона маскує свою примітивність удаваним естетизмом, колекціо­нуванням мистецтва чи увагою до поезії. Тут у Мілошеві знову озивається мораліст: мистецтво, що ставить собі метою «тільки красу, не біль­ше», його принципово не задовольняє. Поетові бракує тієї сили, що народжується з потаємного зв'язку поезії й життя, що робить читання вірша не просто емоційним переживанням, а й етич­ним досвідом, моральним очищенням. Як слуш­но спостеріг Пауль Цвайґ, Мілош переконаний, що поезія «повинна підносити страждання окре­мої людини на той рівень цінностей, який за­хищає нас від скептицизму та безплідного гніву, від спокуси ідеології».

Отож троє поетів уголос роздумують, що цінного нащадки візьмуть з усього їхнього твор­чого досвіду. Бо в літературі (зокрема, у класи­ків) відбувається певна абсолютизація форми, подібно як у творенні колективних ідентич­ностей, які протягом модерної історії людства викликали стільки кривавих конфліктів та де­структивних протистоянь. Завдяки поетові стає можливим феноменальний перехід певної духо­вної якості в якість матеріальну, конкретну й намацальну. Мілош це зумів блискуче сформу­лювати:

Коли ми думаєм про те, що здійснилося

За нашої участі, нам трохи не по собі.

Форма закрита існує, хоч її не було,

І ми вже не причетні, відтак інші покоління

Виберуть з неї що захочуть, приймуть або знищать

Та замість справжніх нас поставлять імена.

Тут поет передбачив той парадоксальний ефект профанації поезії, що змушує найбагатші ідеї та форми зводити до кількох банальних хрестоматійних речень, які наводять нудьгу. Сам він щосили протестував супроти такої про­фанації, бунтував проти стереотипів і спрощень, до яких такий схильний людський загал. А втім, бунтуючи, Ч. Мілош умів також іронічно комен­тувати власні або чужі твори, звертаючи увагу на те, наскільки ефемерною буває поезія, що має в собі слід вищої, божественної гармонії.

Зрештою, ця загадка й химерність ліричного образу була одним з улюблених об'єктів його розмислів. І хай як автор намагається прихова­ти глибину мислі за іронічним примруженням ока, за самокпинами, хай як уміло уникає голої пафосності, напруга його проникливої саморефлексії все ж відчутна цілком виразно. Так, у зна­менному вірші «Ars poetica?» (1969) Ч. Мілош устами свого ліричного суб'єкта зізнавався:

Я завжди тужив за формою місткішою,
яка б не була занадто поезією чи прозою
і дозволила б порозумітися, не наражаючи нікого,
ні автора, ні читача, на муки високого штибу.

У самій сутності поезії є щось некрасиве:
виростає з нас річ, про яку не знали, що є вона в нас,
отож кліпаємо очима, ніби вискочив з нас тигр
і став у світлі, хвостом боки обмахуючи.

Балансуючи на межі прози, Мілош ніби со­ромиться свого ліричного дару. Однак річ тут не у засоромленні: поет добре усвідомлює вагу поезії, якої так небагато лишилося в сучасному світі. Його постава – відкрита, проте не мен­торська, не моралізаторська. Тим-то вона й сим­патична, що Мілош не шукає апостолів (дарма що, мабуть, мріяв про них, як кожен романтик), а закликає до спільної подорожі у країну краси й гармонії, до якої чомусь так нечасто зазирають наші сучасники, обтяжені буденними справами.

Важко знайти більш яскравий приклад реля­тивізму самоідентифікації письменника й мис­лителя, творчої багатогранності й множинності масок, ніж той, що його демонструє всією своєю творчою еволюцією Чеслав Мілош. Численні ідентичності зрілого Мілоша – це не тільки на­шарування різних чинників та впливів. Важли­віше, що постава поета формується на основі драматичних переосмислень свого-таки досвіду та ревізій дефініції власного творчого Я: поль­ський поет родом з Литви, політичний емігрант, громадянин світу», який, попри все, поверта­ється до своїх національних коренів, аби під­живити їх новими соками й активізувати кро­вообіг рідної літератури через долання меж та переборення національних стереотипів... Слід підкреслити, що Мілош умів не лише вражати субтельністю індивідуального образу та пережи­вання. Він був свідомий відповідальності поета за творення колективної ідентичності, одважно брав на себе таку відповідальність. Ба більше, роздумував про неї в глобальних категоріях, як це полюбляв робити в пізніх віршах.

Нині, по смерті поета, в оцінці його творчої спадщини все рідше звучать голоси хулителів-ревнопатріотів, які вважають Мілоша недо­статньо польським чи й узагалі непольським письменником, нарікаючи то на його литовське походження, то на космополітичні погляди, то на долю емігранта. Загальною стає думка про те, що Чеслав Мілош був одним з найбільших поетів нашої епохи чи, як вважав його прия­тель Іосиф Бродський, найбільшим поетом XX століття. Поетичні твори Ч. Мілоша вражають читача розмаїтістю мотивів, багатством інтелек­туальної рефлексії, незвичайним поєднанням розмислу й ліризму, конкретно-чуттєвою об­разністю та силою діалектичної думки, а також моральною силою та переконливістю.

А головне, Мілош виходить із права на сво­боду й самовираження звичайної людини, він ніколи не легковажить конкретним людським стражданням. І не забуває цього постулату ні тоді, коли говорить про глобальний світ без кор­донів, ані тоді, коли заглиблюється в трагічні уроки історії, які розділяють нашу пам'ять. Він унікальний уже тим, що у своїй творчості знай­шов розв'язання архіскладної, майже неможли­вої до вирішення, дилеми: як зберегти стоїчний спокій і не впасти у відчай, не відрікаючись при цьому від пережитого досвіду XX віку, ба біль­ше – несучи відповідальність та єпитимію за той страшний досвід новітньої цивілізації.


.

п

________________________________________________________________________________________