.
Юрій Гудзь.
Втеча в зимовий Єгипет*
...Вранці,
29 січня,
в понеділок, тієї самої хвилі, коли я дізнався про це, рука машинально
записала на межі друкованої сторінки:
"...звістка
по «БІ-БІ-СІ» про сон Иосифа Бродського». Так само написалося –
замість слова, котре завше звучить як вирок, як
текст наперед заготовленого вердикту –
від імені підкупленого суду... А сьогодні
дізнався: все сталося так, як написалося – він помер легкою смертю, увісні, в ніч з суботи на
неділю – на
п'ятдесят п'ятому році життя...
В
цьому є щось від невипадкового, свідомо здійсненого жесту.
... Він помер, як хотів – без
каяття і причастя... Його ніколи не турбувала власна конфесійна
приналежність. Мав особисту, кишенькову, ближчу до серця (як кульки
нітрогліцерину) теологію, скоріше апофатичну, а ніж будь-яку іншу... Відчував
себе перш за все провідником мови, якою писав тієї хвилини свої елегії й
есеї...
Моє власне сприймання поезії Бродського чимось схоже на споглядання
рухомого пейзажу за вікнами ранкового дизель-потягу... Кожне з тих
небокрайніх видінь: небо – поле – самотнє дерево – даленіючий ліс – чиясь
хатина на узліссі – мало в собі зриму ієрархічну відповідність віковим
періодам власного життя... Народження, дитинство, юність, зрілість,
старість... І те все давалося одночасно, в одному нескінченному тревелінгу за
вікном... Без логічної (лінійної) послідовності, якої дотримується звичне
людське життя... Зрідка те все так неймовірно співпадало: пейзаж з густо
чорніючим крайобрієм, порожнім полем, бездонним
і бездомним небом раптом відлунював відчуттям пронизливого переживання
майбутньої старості, ніби й недосяжної нині... а далі плавно, прямо на очах,
переходив у краєвид, означений словом «дітвацтво»... Потяг судомно
смикається, щось нерозбірливе белькоче в репродуктор сонний машиніст, коротка
зупинка на півтори хвилини... Станція з дивною (серед зими) назвою – Лотос, будинок, обшарпаний дощем і вітром, а
далі, впритул до лісу, – якісь перекошені прибудови: повітка з сіном, дровітник, клуня, зруб
колодязя... дорога повз них веде вглиб лісу, на ній – підвода, запряжена гнідим коником, старий
візниця втягнув голову в плечі, холодно, з потягу сходять жінка й хлопчик,
вона підсаджує його до візниці, замотує темною шерстяною хусткою, а сніг
падає, падає, густішає й уповільнює тим (нам – з ним) своє падіння-сходження з небес на голови
безпритульних під ними людей – старого, жінки й хлопчика, потяг рушає, знову смикаючись туди-сюди всім
тілом зголоднілої за небокраєм стокротки, ти проводжаєш очима на мить
знерухомлений пристанційний стоп-кадр, той зимовий сюжет з невідомим
продовженням й не розумієш, для чого, для кого маєш запам'ятати те все
назавжди, чому саме тебе взято в свідки чужої втечі в зимовий Єгипет, в
захований десь посеред лісу осередок тепла й світла, куди самому тобі вже
ніколи не втрапити...
___________________
* Передруковано зі скороченням з часопису «ArtLine» № 2, 1997 рік.
.